Бурхливе шкільне життя… Бо школа – це не тільки стіни. Насамперед – це діти і вчителі, це пам'ять і традиції, наступність поколінь. Це педагоги, ті, хто щодня переступаючи поріг, сіють зерна доброго, розумного, вічного, ті, для яких найвища нагорода в житті – успіхи своїх вихованців.
Школа стала справжньою рідною домівкою для всіх і кожного, хто мав можливість тут вчити і навчатися, пізнавати світ через шкільну науку.
І це вже історія. Історія – це дорога. У кожного начебто своя, але спільна для людей, об’єднаних єдиною справою та любов’ю до рідної школи.
От і об’єднались у 2000 році педагоги школи під керівництвом тогочасного директора Галини Омелянівни Юрчик та завуча Людмили Михайлівни Качор, які разом з вчителькою-пенсіонеркою Надією Іванівною Григоровською, пригадували, збирали, оформляли матеріали для створення Музею історії школи.
У ньому зібрані матеріали від початку становлення освіти в селі Уховецьк і до сьогодення. Експозиції музею складаються з таких розділів:
- «Становлення» (початок освіти у селі),
- «Освіта за часів панської Польщі»,
- «Слідами нашої пам’яті» (40-80 роки),
- «Фотозустріч з юністю» (альбоми, віньєтки, фотокартини),
- «Афганістан – наша пам’ять і наш біль» (випускники школи на війні в Афганістані),
- «Ми щиро вірим в нашу Україну і будем захищать її єдину» (випускники школи – захисники Батькивщини),
- «Ними пишається школа».
Для жителів села Уховецьк дорога до школи розпочалась в далекому 1875 році. В селі було відкрите однокласне училище, на утримання якого церква асигнувала 200 карбованців на рік, громада – 335 крб. Навчання здійснювалося російською мовою.
Йосип Іванович Селецький Перший вчитель уховецького однокласного училища з 1875р. по 1912р.
Вів уховчан дорогою знань 37 років. Вчитель, невтомний діяч на просвітницькому полі, маляр, лікар-самоук і агроном. За сумлінну працю на вчительській ниві був нагороджений медаллю «За усердие», а сільска громада в знак вдячності наділила йому два хутори землі біля озера.
Сільський священник, керував церковним хором. Закінчив малярські студії, розписав церкву в своєму рідному селі Городку та малював ікони для Свято-Троїцької церкви с.Уховецьк. Мав велику дружну сім’ю, яка виховувала восьмеро дітей. Загинув трагічно в Уховецьку разом з дружиною в 1918 році.
Різними дорогами пішли його діти. Дочка, Людмила Йосипівна Селецька (1901-1998)
Психолог, фахівець в області психофізики, психології праці та психофізіології зорового сприйняття, кандидат біологічних наук, нагороджена Орденом Леніна. Працювала в лабораторії Промислової психотехніки НКТ СРСР; в лабораторії психології праці Інституту охорони праці в Москві; в лабораторії психології праці Всесоюзного Інституту експериментальної медицини.
Під час Другої світової війни Людмила Йосипівна працювала в госпіталях, в Центральному інституті експертизи працездатності інвалідів, займалася відновленням психічних функцій. Вона допомагала бійцям, які втратили кисті рук і перенесли операцію, відновлювати часткову працездатність за допомогою трудотерапії.
Після війни Людмила Селецька займалася науково-дослідною роботою в секторі психології Інституту філософії АН СРСР, потім в групі фізіологічної оптики Інституту Біофізики АН СРСР. Вивчала професії трудовим методом. Повоєнні десятиліття вона присвятила вивченню проблем зорового сприйняття.
Ніколи не забувала землі свого дитинства, летіла думками і спогадами, старалась вділити хоч трошки часу і приїхати, побачити, провідати рідний куточок Волині, востаннє приїжджала на землю свого дитинства, в наше село, в 1970 році.
Син Селецького Йосипа Івановича, Федір Йосипович Селецький (28.12.1885-04.05.1919)
Сотник дієвої армії УНР. Народився в с.Уховецьк Ковельського повіту у родині сільського вчителя Йосипа Селецького. Середню освіту здобув у Холмі, а вищу – у Санкт-Петербурзькому університеті на юридичному факультеті. Був дуже діяльним і рухливим у всіх ділянках українського студентського життя. Належав до Української Студентської Громади і разом з іншими активістами проводив гурк українознавства, активно займався видавництвом українських книжок для дітей і молоді, брав участь в українському революційному гуртку. Делікатного характеру та «ангельської вдачі», як його характеризували однодумці.
Як старшина резерву, Ф.Селецький брав участь у Першій світовій війні, де отримав найвищу військову нагороду за відвагу – Георгіївський хрест IV ступеня.
Після Української революції на І Всеукраїнському військовому з'їзді Федір Селецький був обраний членом Українського Генерального Військового комітету, потім – секретарем Військового міністерства УНР. Брав участь у боях за Київ, виконуючи обов’язки начальника воєнно-комісарського відділу Українського Генерального штабу, а згодом — начальник загальної управи Військового міністерства УНР.
Під час гетьманування П.Скоропадського Федір Йосипович керував друкарнею та видавав часопис «Відродження» в Києві.
У визвольній війні України по лицарському віддав своє молоде життя, героїчно загинув у бою під с.Розваж Острозького повіту Волинської губернії.
Окремим наказом по Армії УНР для відзначення геройського вчинку сотника Федора Селецького Головний Отаман Симон Петлюра установив стипендію ім. Ф.Селецького при Міністрестві Освіти, а товариші по службі склали спеціальний «золотий фонд» для цього.
Під № 1 довічно занесений до списків Армії УНР.
Одним із перших учнів Селецького Йосипа Івановича був Андроник Лазарчук, місцевий художник, гордість села.
Андроник Григорович Лазарчук (03.01.1870-06.09.1934)
Відомий український художник і педагог. Кращий учень Й.І.Селецького.
Перебував серед лаврських послушників в іконописній школі Почаєва, де займався розписом церков. Закінчив Петребурзьку Академію мистецтв. Викладав малювання в училищах та гімназіях Конотопа і Кременця.
Останні роки життя працював у Борзні на Чернігівщині, де ініціював відкриття краєзнавчого музею.
Кожного літа Андроник Лазарчук приїздив до рідного села Уховецьк, якому присвятив багато картин: «Сільська вулиця», «Батькова хата», «Похорон на Волині», «Самосуд в селі Уховецьк», «На околоці села Уховецька», «В селянській хаті» тощо.
Як згадує учень церковно-приходської школи 1907-1910 р.р. Трофімук Степан Титович, навчання проводилося на російській мові. Діти приходили до школи зі своїми стільчиками, парт не було. Писали грифелями на грифельних дошках. Дівчата до школи не ходили. Вважалося, що освіта для дівчат не потрібна. Вони повинні стати тільки хорошими господинями. Навчання було безкоштовним і тривало тільки три роки. Школу відвідували переважно діти заможних селян, бо більшість батьків не могла платити за навчання, не мала за що придбати дітям одяг та взуття.
В 1915 році, під час І Світової війни церковно-приходська школа була закрита, а в 1818 році в селі було відкрито українську школу, яка проіснувала до 1921 року.
Коли територія Волині відійшла до Польщі, в селі відкрилась польська школа, в якій було 4 класи., а потім - сім. Навчання велося в основному на польській мові. Директором школи був Ян Цалий. Вчителькою працювала його дружина Яніна Цала.
З 1939 року було відновлено навчання українською мовою.
1 вересня 1944 року тут знову відкрилась семирічна школа. Директором була Черняк Валентина Степанівна, яка заочно навчалась в інституті.
В 1947 році Уховецька семирічна школа проводжала у самостійне життя перших своїх 9 учнів. У 1951 році школа була реорганізована у восьмирічну, а в 1953 була відкрита в селі середня школа. Директором був Федоренко Олексій Дійович.
В 50-ті роки на Волинь, зокрема в Уховецьк, направляються молоді спеціалісти – педагогічні працівники, оскільки своїх вчителів не вистачало.
Школа знаходилася в двох невеликих приміщеннях. В одному – дві класні кімнати і маленька учительська. Друге приміщення мало три класні кімнати і лабораторію по біології, хімії, фізиці. Навчання здійснювалося в дві зміни. Освітлення – керосиновими лампами. Отоплення – пічне. Матеріальна база школи була дуже слабкою.
В 1954 році – перший випуск десятирічки. Навчалися з великим бажання, з почуттям відповідальності. Невстигаючих майже не було. Це є яскравим прикладом наслідування для теперішніх учнів.
Сучасним приміщенням школи ми завдячуємо Вакулюку Олексію Миколайовичу – директору школи з 1955 року. Який турбувався про будівництво нової школи, яка була побудована і відкрита в 1967році,
а 11 лютого 1967року постановою Ради Міністрів Української РСР було присвоєно загальноосвітній школі ім’я Михайла Васюти.
Олексій Миколайович Вакулюк надзвичайно турбувався і про духовний світ школярів, він подбав про відкриття картинної галереї при школі. А за допомогою вчителя початкових класів Григоровського Анатолія Миколайовича, в селі був організований краєзнавчий музей. Спочатку це були картини місцевих художників, а також картини прислані із Москви, Ленінграда, а потім матеріали про похованих у братській могилі. Визволяючи наше село, тіла убитих були заховані у братській могилі, їх там захоронено 402 чоловіки. Так було зібрано багато матеріалів і відкритий краєзнавчий музей, який знаходився у приміщенні теперішньої церкви. Потім ці матеріали були перенесені у складське приміщення і тільки у 2001-2002 році при школі був організований історичний музей.
У 1975 році директором школи був призначений Демидюк Микола Петрович, який продовжив будівельні справи Вакулюка Олексія Миколайовича.
Турбувався про підвіз учнів з навколишніх сіл. Добився, щоб в селі побудували автозупинку і залізничну платформу «Уховецьк», у будівництві якої брали участь техпрацівники, вчителі та учні школи. У 80-90 роки було багато зроблено для зміцнення матеріальної бази школи.Учні та вчителі їздили на екскурсії, проводили лабораторні та практичні роботи, відзначали свята, проводили вечорниці, виступали перед жителями села, діяли піонерська і комсомольська організації. На той час в школі навчалося понад 400 учнів–це були учні з Уховецька і навколишніх сіл.
Декілька років директором школи був випускник нашої школи Ющик Павло Михайлович, який дбав про інтер’єр школи, її вигляд. Був активним громадським діячем.
Чимало літ свого життя віддав селу і школі Євген Данилович Ігнатюк. Важкі часи становлення нашої держави припали на його керівництво, та він як міг з усіх сил дбав про матеріально-технічну базу школи.
А поруч пліч-о-пліч була мудра і надійна дружина, Катерина Олександрівна, яка майже все своє життя присвятила школі, а 20 років з яких була на тяжкій і дуже відповідальній посаді завуча школи. Під керівництвом Катерини Олександрівни педколектив впроваджував в життя основні напрямки реформи школи, елементи передового педагогічного досвіду. Вона добросовісно виконувала свою роботу. Була дуже вимогливою до себе і до інших, та для вчителів і учнів вона стала хорошим другом і мудрим порадником.
Надія Іванівна Ткаченко, вимогливий і дуже трудолюбивий вчитель-новатор, яка ішла постійно в ногу з часом, яка привила усім дітям любов до свого предмету і давала міцні знання і путівку в життя багатьом поколінням школярів. Все її життя – це школа!
З 1999р. директор Уховецької школи – Галина Омелянівна Юрчик, яка продовжила традиції, закладені її славними очільниками: О.М.Вакулюком, М.П.Демидюкам, П.М.Ющиком та Є.Д.Ігнатюком.. Випала їй важка і відповідальна ноша. І вже не тільки уроки і конспекти, а вся школа, її господарсько-адміністративні клопоти, це вже не клас, а всі учні школи, всі вчителі та батьки. І треба всіх об’єднати своєю любов’ю до школи, вдихнути душу і красу в ці коридори та класи. В часи становлення України важливим було дбати про культуру та історію школи, тому під її керівництвом створено історичний музей школи та відновлено колишні екпозиції. І, як дбайлива господиня дбає про затишок своєї оселі, так і Галина Омелянівна наповнила теплом та причепурила кожен шкільний куточок.
Школо! Моя рідная школо!
Стук схвильованих чути сердець.
Ми тебе не забудем ніколи!
Рідна школо села Уховецьк!
Ці слова звучать кожного року в останню суботу червня, на Зустрічах випускників ювілейних років, тому саме до цих світлин злітаються випускники школи на зустріч з юністю…
У цій експозиції зібрані віньєтки та альбоми випусків школи з 1947 року. А світлини випусків від 1993 року та до наших днів оформлені в фотокартини.
З великим інтересом вони розглядають фотографії, слухають розповіді, дарують на згадку дарунки школі.
На одній із стін музею розміщені стенди - «Ними пишається школа», які постійно поповнюються новими фотокартками. Поряд на столах знаходяться матеріали з історії школи - це папки: «Нагороди школи» (щорічні), «Уховецьк на сторінках преси»(постійно поповнюється), «Ветерани освіти» та ін..
Чорною стрічкою вплелися в історію села події афганської війни. Зі стенду „Афганістан – це наша пам’ять і наш біль” дивляться на нас наші випускники...
Саме тут, в музеї, зберігаються їхні особисті речі, листи, фотографії, проходять лінійки пам’яті кожного року 15 лютого із запаленими свічками, квітами, хорошими спогадами, з болем в серці, зі сльозами на очах у матерів, вчителів та всіх присутніх.
На знак подяки й шани воїнам, які захищали і захищають територіальну цілісність України, була стоврена нова експозиція "Ми щиро вірим в нашу Україну і будем захищать її єдину!" Експозиція містить фотографії воїнів-випускників школи, вирізки статей з газет, надруковані вірші-присвяти місцевими поетами. Також там розміщені українські прапори, подаровані нашими захисниками.
Протягом навчального року музей відвідують всі учні нашої школи. Широко використовують матеріали музею вчителі - предметники для проведення уроків, вчителі початкових класів і класні керівники при проведенні виховних заходів. Учні нашої школи ведуть пошукову роботу над поповненням експонатів, здобувають навички дослідницької роботи, вивчають традиції та розширюють власний кругозір. Це все формує в учнів громадянські риси, почуття патріотизму, національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу.